Вітольд Павлович Фокін стояв біля самого серця тих буремних днів, коли Україна робила перший крок до справжньої незалежності. З жовтня 1990-го по жовтень 1992-го він очолював уряд — спочатку як голова Ради Міністрів УРСР, а потім як перший прем’єр-міністр уже вільної країни. Його підпис стоїть під Біловезькими угодами, які остаточно поховали Радянський Союз. Саме за його каденції з’явилися перші купони — символічні, але важкі для економіки спроби відірватися від радянського рубля. Фокін не був революціонером-реформатором, але саме він тримав штурвал у ті місяці, коли країна балансувала між хаосом і надією.
Народжений у 1932-му в маленькому селі Новомиколаївка на Запоріжжі, він пройшов шлях від звичайного шахтаря в донбаських копальнях до ключової фігури в державному плануванні. Помер 20 березня 2025 року в Києві у віці 92 років. Його життя охопило цілу епоху: від сталінських часів до повномасштабної війни. Фокін бачив, як вугільний пил осідає на легенях, і відчував, як політичні рішення ламають долі мільйонів. Сьогодні, коли Україна будує нову історію, його постать залишається суперечливою — для когось символом переходу, для інших — нагадуванням про повільність реформ.
Його кар’єра не була блискучою кар’єрою харизматичного лідера. Це була історія тихого, методичного підйому людини, яка знала, як працює промисловість зсередини. Від шахт Луганщини до кабінетів Держплану — Фокін завжди вірив у планову економіку, але з часом зрозумів необхідність змін. Ця стаття розкриває не лише факти його біографії, а й глибші шари: як донбаське коріння формувало його погляди, чому економічна криза 90-х стала випробуванням для цілої нації та яке місце він займає в сучасному українському наративі.
Ранні роки та шлях у вугільній промисловості
Вітольд Фокін народився 25 жовтня 1932 року в родині вчителів у селі Новомиколаївка, що тоді належало до Дніпропетровської області, а нині — Запорізької. Дитинство припало на важкі передвоєнні та воєнні роки. Він ріс серед степів, де майбутнє бачилося не в книжках, а в роботі рук. Після школи обрав гірничий факультет Дніпропетровського гірничого інституту — той самий, що нині носить назву Національного технічного університету. Закінчив його у 1954-му за спеціальністю «розробка родовищ корисних копалин». Кандидат технічних наук, згодом професор — ці звання він здобув не в теплих кабінетах, а на практиці.
Його перші кроки — шахта «Центральна-Боківська» у Луганській області. Помічник начальника дільниці, начальник, заступник головного інженера. Потім — шахтоуправління, трести «Боковоантрацит», «Первомайськвугілля», комбінати «Донбасантрацит», «Ворошиловградвугілля», «Свердловантрацит». Фокін знав запах вугільного пилу, гуркіт вагонеток і ризик, який ховається за кожним вибухом метану. Саме там, у донбаських шахтах, формувалася його впевненість у промисловій міцності Сходу України. Він піднімався кар’єрними сходами швидко, але без скандалів — методично, з акцентом на ефективність.
Цей період життя Фокіна — не просто біографічна деталь. Це ключ до розуміння його пізніших рішень. Донбаський досвід навчив його цінувати стабільність, зв’язки з Росією як сусідом і важливість вугільної галузі для економіки. Багато хто згодом критикуватиме його за надто обережний підхід до реформ саме через це коріння. Але саме ці роки зробили Фокіна людиною, яка розуміла промисловість не з теорії, а з глибини шахтних штреків.
Підйом у структурах влади УРСР
У 1971 році життя Фокіна круто змінилося. Його запросили до Держплану УРСР — головного мозку радянської економіки в Україні. Почав з начальника відділу, став заступником голови, першим заступником, а з 1987-го — головою Держплану. Згодом — заступник голови Ради Міністрів і голова Державного комітету з економіки. Член КПРС з 1967-го, член ЦК КПУ, навіть ЦК КПРС у 1990–1991 роках. Депутат Верховної Ради УРСР, народний депутат СРСР.
У Держплані Фокін опікувався стратегічним плануванням. Він бачив, як радянська система тріщить по швах, але ще вірив у можливість її оновлення. Саме тут він набув досвіду, який знадобився під час незалежності. Фокін не був ідеологом — він був практиком, який умів рахувати ресурси, прогнозувати дефіцит і шукати компроміси. Цей період зробив його незамінним у перехідний час.
Коли в 1990-му Віталій Масол пішов у відставку, Фокін став виконувачем обов’язків голови Ради Міністрів. 14 листопада 1990-го його затвердили офіційно. А 18 квітня 1991-го він уже формально став прем’єр-міністром УРСР. Країна стояла на порозі змін, і Фокін, з його промисловим бекграундом, здавався логічним вибором.
На чолі уряду: від радянського до незалежного
Прем’єрство Фокіна збіглося з найбурхливішим періодом української історії. 24 серпня 1991-го Україна проголосила незалежність. Фокін автоматично став першим прем’єром нової держави. Його уряд працював у умовах тотального дефіциту, розпаду союзних зв’язків і гіперінфляції. Економіка падала: 1992-й приніс інфляцію понад 1200 відсотків. Критики звинувачували Фокіна в надто повільному переході до ринку, в збереженні субсидій для неефективних підприємств і в орієнтації на зв’язки з Росією.
Але були й здобутки. Саме за його каденції запровадили купони — першу спробу власної валюти. Уряд підписав угоду з Білоруссю та Росією про узгоджену економічну політику, де йшлося про ринкові механізми, вільне підприємництво та поступовий перехід від карбованця. Фокін оголосив 23 жовтня 1990-го початком реалізації програми переходу до ринку. Реформи йшли важко, але саме вони заклали основу для подальшого розвитку.
Він відмовився від пропозиції Михайла Горбачова очолити уряд усього СРСР — вибрав Україну. Це рішення багато хто вважає ключовим моментом його лояльності до республіки. Під тиском Верховної Ради та суспільства Фокін подав у відставку 1 жовтня 1992-го. Наступником став Леонід Кучма. Фокін залишив посаду, але не залишив політики одразу — став народним депутатом України першого скликання.
Біловезькі угоди та історична роль у розпаді СРСР
8 грудня 1991 року Фокін разом із Леонідом Кравчуком підписав Біловезькі угоди. Цей документ офіційно припинив існування Радянського Союзу. Фокін став одним із останніх живих підписантів — він пережив навіть Геннадія Бурбуліса. Для багатьох українців це був момент ейфорії: кінець імперії. Для Фокіна — логічний фінал багаторічної роботи в системі, яка вже не могла існувати.
Угоди не були лише політичним жестом. Вони супроводжувалися економічними домовленостями, які Фокін активно просував. Він вірив у координацію з сусідами, але водночас — у суверенітет України. Цей баланс став його фірмовим стилем: обережність, прагматизм, уникнення радикальних розривів.
Життя після відставки: наука, громадська діяльність і пізні роки
Після 1992-го Фокін відійшов від активної політики, але не від суспільного життя. Працював науковим співробітником Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України. Очолював Міжнародний фонд гуманітарних і економічних зв’язків з Росією, був членом Вищої економічної ради при Президентові. З 1999-го — президент Луганського земляцтва в Києві, згодом почесний президент.
У 2015 році він здивував усіх: видав віршовий переказ-переклад поеми Олександра Пушкіна «Руслан і Людмила» українською мовою у видавництві «Фоліо». Критики відзначали, що переказ вийшов стильним, ніби оригінал народився українською. Ця робота відкрила іншу грань Фокіна — поета в душі, людини культури, яка не обмежувалася цифрами й планами.
У серпні 2020-го президент Володимир Зеленський призначив його першим заступником глави української делегації в Тристоронній контактній групі з питань Донбасу. Призначення тривало недовго. Скандальні заяви Фокіна про Крим і відсутність війни на Донбасі призвели до звільнення вже у вересні 2020-го. У 2022-му російська ракета пошкодила його київський будинок — Фокін на той момент був у Молдові і не постраждав. Він залишався свідком нової війни, яку не міг передбачити в 1991-му.
Особисте життя та родина
Фокін прожив довге життя поруч із дружиною Тамілою Григорівною, яка пішла з життя у 2023-му. У них двоє дітей: син Ігор, який займався бізнесом і навіть писав вірші, та дочка Наталія. Онука Марія Фокіна — відома співачка, саме вона повідомила про смерть діда. Родина завжди залишалася для нього опорою в бурхливі часи.
Цікаві факти про Вітольда Фокіна
- Переклад Пушкіна. У 2015 році, вже у поважному віці, Фокін створив віршовий переказ «Руслана і Людмили» українською. Книга стала справжнім літературним сюрпризом і показала, що в колишнього прем’єра був глибокий хист до поезії.
- Останній підписант. До своєї смерті він залишався єдиним живим учасником підписання Біловезьких угод 1991 року. Цей факт підкреслює його унікальну роль у розпаді СРСР.
- Донбаське коріння. Майже два десятиліття він працював на шахтах Луганщини, що глибоко вплинуло на його погляди щодо регіональної єдності та економічних зв’язків.
- Нагороди. Повний кавалер знаку «Шахтарська слава», ордени Князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів — визнання як за промислові заслуги, так і за державну діяльність.
- Поет у душі. Ще з дитинства писав вірші, мріяв про літературу, але обрав шлях інженера та політика.
Ці факти роблять портрет Фокіна об’ємнішим — не просто політик, а людина з багатим внутрішнім світом.
Спадщина та уроки для сучасної України
Фокін залишив після себе неоднозначну спадщину. Для одних він — герой незалежності, який допоміг країні уникнути хаосу в найважчі місяці. Для інших — символ повільності реформ, які призвели до економічних потрясінь 90-х. Його досвід показує, як важливо поєднувати прагматизм із сміливими кроками. Сьогодні, коли Україна знову бореться за майбутнє, уроки його прем’єрства нагадують: стабільність без реформ може стати пасткою, а надто швидкі зміни — ризиком.
Його життя — це історія людини, яка пройшла від вугільного штреку до вершин влади, від радянського планування до незалежної дипломатії. Фокін не шукав слави, але залишився в історії. Його постать нагадує, що державність будується не лише гучними промовами, а й щоденною, часто непомітною роботою. І навіть у суперечках навколо його імені відчувається жива енергія тієї епохи, яка продовжує формувати нас сьогодні.
Залишити відповідь