Степан Ількович Хмара пройшов шлях від сільського хлопця на Львівщині до одного з найзапекліших борців проти радянського режиму, а згодом — активного архітектора незалежної України. Народжений 12 жовтня 1937 року в селі Боб’ятин, що тоді належало до Польщі, він став символом незламності: лікар-стоматолог, який обрав підпілля замість спокійного життя, політв’язень, що витримав сім років таборів суворого режиму на Уралі та 306 діб у карцері, а після звільнення — тричі народний депутат і співавтор Конституції.
Його життя — це хроніка постійної боротьби, де кожен крок, від перекладу заборонених текстів Андрія Сахарова до різкої критики сучасних політиків, підкреслював одне: свобода України варта будь-яких жертв. Хмара не просто вижив у системі, яка ламала тисяч, — він продовжував діяти, організовувати, надихати, залишаючись у центрі подій аж до останніх днів.
Сьогодні його спадщина живе в кожному, хто цінує незалежність: від молодих активістів, що вивчають його досвід опору, до тих, хто шукає відповіді на питання, як зберегти державу в умовах нових загроз. Степан Хмара показав, що справжній патріотизм — це не гучні слова, а щоденна, часто болісна робота над собою і суспільством.
Ранні роки: коріння в буремній історії Західної України
Дитинство Степана Хмари припало на найважчі часи — повоєнний голод 1946–1947 років, активну боротьбу УПА та радянські репресії, що прокотилися Львівщиною. Селянська родина в Боб’ятині навчила його цінувати землю, волю і правду. Саме тоді, серед розповідей про повстанців і прихованих від КДБ книг, сформувався характер, який пізніше не зламали ні табори, ні погрози.
Після школи він не одразу пішов у медицину. Працював водієм у Радехові та навіть у Казахстані, набираючись досвіду життя в радянській системі. Але мрія про лікарську справу перемогла: у 1964 році Степан закінчив Львівський державний медичний інститут і став стоматологом у селищі Гірник Червоноградського району. Ця професія дала йому не лише фах, а й можливість бачити страждання людей зблизька — і розуміти, як режим калічить не тільки тіла, а й душі.
Саме в Гірнику, серед пацієнтів і щоденної рутини, Хмара почав активно долучатися до дисидентського руху. Він не шукав слави — просто не міг мовчати, коли навколо панувала брехня про «братні народи» і «розквіт соціалізму».
Дисидентський шлях: від самвидаву до підпільного «Українського вісника»
Ще в 1960-х роках Степан Хмара став частиною мережі, яка поширювала заборонену літературу. Він одним з перших в Україні переклав українською «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу та прогрес» Андрія Сахарова — текст, що розкривав гниль тоталітарної машини. Цей переклад поширювався в самвидаві й надихав багатьох.
Після масових арештів 1972 року, коли посадили В’ячеслава Чорновола та інших, Хмара взяв на себе продовження видання підпільного журналу «Український вісник». У 1974-му саме на його сторінках з’явилися його власні гострі матеріали — «Етноцид українців в СРСР» та «Генеральний погром». Ці тексти не просто констатували злочини режиму — вони аналізували системне винищення української культури, мови та народу, і згодом їх перекладали європейськими мовами, відкриваючи світові очі на радянську реальність.
КДБ стежило за ним уважно. У 1975 році його вперше затримали, але доказів не вистачило, і справу закрили. Хмара не зупинився. Він продовжував друкувати, поширювати, організовувати — тихцем, але впевнено, бо вірив, що правда сильніша за будь-які тюрми.
Арешт, суд і пекло таборів: 306 діб у карцері
1980 рік став переломним. КДБ зібрало достатньо «доказів» антирадянської пропаганди. Степана Хмару заарештували, судили і засудили до семи років таборів суворого режиму та п’яти років заслання. Покарання він відбував у знаменних Пермських таборах №35 і №36 на Уралі — місцях, де тримали найнебезпечніших для режиму політв’язнів.
Умови були нелюдськими: холод, голод, постійний тиск. Як лікар, Хмара чудово розумів, що таке фізичне виснаження несумісне з життям. Але він не зламався. За свою незгідливість провів у карцері 306 діб — рекорд, який свідчить про неймовірну силу волі. Там, у крижаній камері, де вітер, за його словами, «робив коло у 360 градусів», він продовжував голодувати на знак протесту проти репресій проти українського народу.
Його дружина Галина, мати дітей Романа та Соломії, не зреклася чоловіка. Вона возила передачі, писала листи, їздила на побачення через тисячі кілометрів. Діти росли без батька майже вісім років, але ця родинна підтримка стала для Хмари додатковим щитом. Звільнили його лише в 1987-му, вже у 50 років, коли перебудова почала розхитувати систему.
Повернення: від Гельсінської спілки до парламентської трибуни
На волі Степан Хмара одразу занурився в активну роботу. Він став одним із керівників Української Гельсінської спілки, а згодом — заступником голови Республіканської партії. У 1990 році його обрали народним депутатом Верховної Ради першого скликання по Львівському округу — з результатом понад 63% голосів. Народна Рада, до якої він увійшов, стала рушієм змін.
Того ж року Хмара підтримав Студентську революцію на граніті: разом із соратниками оголосив голодування в таборі протесту. А 7 листопада вийшов на одиночний пікет проти військового параду в Києві. Провокація міліції призвела до арешту — так з’явилася відома «справа Хмари». Але громадськість і парламентське розслідування змусили владу відпустити його вже у 1991-му.
У 1992 році він очолив Українську консервативну республіканську партію (УКРП) і залишався на чолі до 2001-го. Пізніше — депутат другого скликання (1994–1998) і четвертого (2002–2006) від Блоку Юлії Тимошенко та «Батьківщини». Саме в парламенті він долучився до роботи над Конституцією України 1996 року, вносячи правки, що захищали права людини та національні інтереси.
| Скликання Верховної Ради | Період | Партія / Блок | Ключові ролі |
|---|---|---|---|
| I | 1990–1994 | НРУ, Народна Рада | Підтримка незалежності, Революція на граніті |
| II | 1994–1998 | УКРП | Комітет з питань оборони |
| IV | 2002–2006 | Блок Юлії Тимошенко | Підкомітет з регламенту, контроль приватизації |
Дані про депутатські скликання підтверджені офіційними біографіями та архівами Верховної Ради.
Герой України та гостра критика влади
У 2006 році Віктор Ющенко присвоїв Степану Хмарі звання Героя України з врученням ордена Держави — визнання заслуг у боротьбі за незалежність. Пізніше з’явилися орден Свободи (2008) та орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2007). Але нагороди не змінили його принциповості.
Хмара різко критикував будь-які прояви корупції чи зради національних інтересів. Він звинувачував Петра Порошенка в державній зраді, а Володимира Зеленського — у підриві Конституції (у 2021-му навіть прийшов до Ради в футболці з відповідним написом). У 2022 році разом з іншими підписав відкритий лист із закликами щодо громадянства та підтримки політв’язнів.
Його позиція завжди була чіткою: Україна має бути сильною, незалежною і чесною перед своїм народом.
Цікаві факти про Степана Хмару
- Рекорд карцеру. 306 діб у карцері Пермських таборів — це більше, ніж витримували більшість політв’язнів. Хмара називав це «феноменом павука»: холод, ізоляція, але незламна воля.
- Сім’я як фортеця. Перша дружина Галина возила передачі в табори, а діти росли, знаючи, за що бореться батько. У другому шлюбі з Роксоланою народився син Тарас, коли Степану було вже за 60.
- Перекладач Сахарова. Його український варіант «Роздумів…» став одним з перших у самвидаві й надихнув ціле покоління.
- Постійні голодування. У таборах — майже постійно, у 1991-му — понад місяць. Це була його зброя проти несправедливості.
- Син на фронті. У 2022 році син Роман пішов захищати Україну, продовжуючи сімейну традицію боротьби.
Спадщина: уроки для сьогодення
Степан Хмара помер 21 лютого 2024 року в Києві після тривалої хвороби, але його дух продовжує жити. Вулиці на Львівщині носять його ім’я, а молодь вивчає його досвід у школах і університетах. Він залишив не лише політичну кар’єру, а й приклад того, як один чоловік може змінити хід історії.
Його критика влади, акцент на захисті політв’язнів і постійна увага до національної безпеки актуальні сьогодні, як ніколи. У часи війни його слова про єдність і принципність звучать як заповіт: не здаватися, не зраджувати, боротися до кінця.
Для початківців, які тільки знайомляться з українською історією XX століття, Степан Хмара — ідеальний приклад живого героя. Для просунутих — це об’єкт глибокого аналізу: як особиста стійкість стає частиною національного опору. Його життя доводить, що справжня свобода народжується в серцях тих, хто готовий платити за неї найвищу ціну.
Залишити відповідь