У тихому дворі під яблунею снідають восьмеро. Двоє дорослих, двоє своїх дітей і четверо вихованців — хлопці й дівчата різного віку, які ще недавно жили в інтернаті з його коридорами, чергами та черговими вихователями. Тут немає дзвінків на сон чи спільних спалень на двадцять ліжок. Натомість — обговорення шкільних оцінок, спільне прибирання і вечірні розмови, коли хтось плаче, а хтось сміється. Саме так виглядає реальність дитячого будинку сімейного типу — форми влаштування, яка дає дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, шанс на повноцінне родинне життя.
Дитячий будинок сімейного типу, або ДБСТ, — це окрема сім’я, створена подружжям або однією повнолітньою людиною, яка бере на виховання та спільне проживання не менше п’яти дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Загальна кількість дітей у такій родині разом з біологічними не може перевищувати десяти. Батьки отримують статус батьків-вихователів, укладають договір з органом влади і стають законними представниками вихованців. Діти зберігають свій статус і право на усиновлення, а також можливість підтримувати зв’язок з біологічною родиною, якщо це не шкодить їхнім інтересам. Вони залишаються в сім’ї до 18 років, а за умови продовження навчання — до 23 років або закінчення закладу освіти.
Така форма з’явилася в Україні ще наприкінці 1980-х і активно розвивалася в 2000-х роках у рамках ширшої реформи деінституціалізації. Замість великих інтернатів з сотнями вихованців держава почала віддавати перевагу сімейним формам — меншим, теплішим, де дитина може сформувати стійкі емоційні зв’язки. Сьогодні ДБСТ — одна з ключових ланок цієї системи поряд з опікою, прийомними сім’ями та усиновленням.
Правову основу становить Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» та Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджене Постановою Кабінету Міністрів № 564 від 26 квітня 2002 року (з актуальними змінами). Ці документи визначають усе: від вимог до кандидатів до розміру виплат і умов припинення договору. Останні редакції враховують сучасні реалії — зокрема підтримку житлом і нові механізми фінансування.
Від традиційного дитячого будинку ДБСТ відрізняється кардинально. В інтернаті дитина живе в групі з десятками однолітків, спілкується переважно з черговими дорослими і часто не має стабільного емоційного дорослого поруч. У ДБСТ усе навпаки: постійні батьки, брати й сестри (часто влаштовують цілі sibling-групи), власний простір і щоденна турбота. Від прийомної сім’ї ДБСТ відрізняється масштабом — тут більше дітей, а батьки-вихователі проходять спеціальну підготовку і отримують ширшу державну підтримку, включно з можливістю службового житла. Від опіки — тим, що це не родичі дитини, а люди, які свідомо обрали цей шлях і уклали договір.
| Аспект | Дитячий будинок сімейного типу | Прийомна сім’я | Традиційний інтернат |
|---|---|---|---|
| Кількість дітей | 5–10 вихованців + біологічні (макс. 10 загалом) | Зазвичай 1–4 | Десятки й сотні |
| Статус батьків | Батьки-вихователі за договором | Прийомні батьки за договором | Черговий персонал |
| Житло | Службове або власне з підтримкою держави | Власне | Заклад |
| Фінансова підтримка | Грошове забезпечення + допомога на дітей + пільги | Допомога на дітей | Бюджет закладу |
| Емоційне середовище | Стабільна родина, прикріпленість | Сімейне | Інституційне |
Джерело даних: Міністерство соціальної політики України та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Хто може стати батьками-вихователями? Закон встановлює чіткі критерії. Повнолітні працездатні особи — подружжя або одинока людина. Важливо, щоб вік дозволяв супроводжувати дітей до їхнього вибуття: на момент пенсії батьків усі вихованці вже мають вийти з ДБСТ (або заклад може працювати ще до п’яти років після пенсії молодшого з батьків). Сім’я повинна мати стабільний дохід — середньомісячний сукупний дохід на одну особу не нижчий за прожитковий мінімум. Обов’язкова спеціальна підготовка в регіональному центрі соціальних служб.
Є й вичерпний перелік обмежень. Не можуть бути батьками-вихователями люди, визнані недієздатними, позбавлені батьківських прав, які зловживають алкоголем чи наркотиками, мають певні захворювання за переліком МОЗ, судимість за тяжкі злочини проти особи чи непогашену судимість. Обмеження поширюються і на членів сім’ї, які проживають разом. Іноземці (крім близьких родичів дитини) зазвичай не можуть створювати ДБСТ. Усе це перевіряють через довідки, медичні висновки та співбесіди.
Процедура створення складається з кількох етапів. Спочатку — консультація в службі у справах дітей за місцем проживання та подання заяви про взяття на облік кандидатів. Потім обов’язкове навчання з виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Після успішного завершення курсу кандидати збирають пакет документів: паспорти, довідки про доходи за шість місяців, медичні висновки, довідки про відсутність судимості та виконавчих проваджень, згоду всіх повнолітніх членів сім’ї, документи на житло. Служба у справах дітей готує висновок про доцільність створення ДБСТ. Далі районна адміністрація або міська рада приймає рішення, укладається договір. Протягом року родина має прийняти не менше п’яти вихованців.
Фінансова підтримка — одна з найважливіших складових. Батьки-вихователі отримують грошове забезпечення у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатної особи на кожну прийомну дитину. На самих дітей призначається державна соціальна допомога: 2,5 прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку (3,5 — на дитину з інвалідністю). Для молоді 18–23 років — аналогічні виплати. Окремо діє програма «Дитина не одна» для тимчасово влаштованих дітей. Держава позачергово надає або купує житло — індивідуальний будинок чи багатокімнатну квартиру з меблями та технікою. Діють пільги на комунальні послуги (до 30 %), безоплатне харчування в навчальних закладах, щорічні путівки на оздоровлення, пільговий проїзд, можливість отримати земельну ділянку та пільгові кредити. У 2025 році держава спрямувала 712 мільйонів гривень на придбання житла для 124 ДБСТ. У бюджеті 2026 року на ці цілі передбачено 833 мільйони гривень. З 2026 року запроваджують нову модель розподілу державної підтримки.
Повсякденне життя в ДБСТ — це не просто дах над головою. Діти ходять до звичайних шкіл чи садочків, займаються гуртками, мають власні речі й простір. Батьки-вихователі допомагають з уроками, лікують, святкують дні народження, їздять у відпустки. Важливо зберігати sibling-групи — братів і сестер часто влаштовують разом, щоб не розривати єдиний емоційний зв’язок. Соціальний супровід забезпечує закріплений соціальний працівник: допомагає з адаптацією, психологічним кліматом, захистом прав. Діти отримують індивідуальний підхід, якого майже ніколи не буває в інтернаті.
Емоційні та соціальні переваги важко переоцінити. Дослідження та практика показують: діти з сімейних форм влаштування краще формують прив’язаність, мають вищу самооцінку, легше набувають навичок самостійного життя. Вони менше страждають від наслідків інституційної депривації — проблем з емоційною регуляцією, довірою, соціальними навичками. У ДБСТ дитина вчиться будувати стосунки, ділитися, просити допомоги і давати її. Це фундамент, якого не замінять жодні гуртки чи заняття в закладі.
Звичайно, шлях не без викликів. Батьки-вихователі часто стикаються з поведінковими труднощами дітей, які пережили травму, втрату чи насильство. Бувають періоди вигорання, особливо коли діти підліткового віку тестують межі. Фінансові питання, хоча й вирішуються державою, вимагають планування. Юридичні нюанси — статус дітей після 18 років, майнові питання, спадкування — потребують уваги заздалегідь. Війна додала нових випробувань: евакуації родин з прифронтових територій, збільшення кількості дітей, які потребують родини. Але саме в такі моменти ДБСТ демонструє стійкість — багато родин продовжують свою місію навіть у нових умовах.
Поради для тих, хто розглядає створення дитячого будинку сімейного типу
Перш ніж подавати документи, чесно оцініть свою готовність до довгострокового зобов’язання. Це не про «взяти дитину на рік-два» — це про те, щоб стати дорослим, на якого можна покластися на десятиліття.
- Проходьте підготовку не формально, а з відкритим серцем. Курси дають не лише знання, а й можливість зрозуміти власні тригери та ресурси.
- Будуйте мережу підтримки заздалегідь: спілкуйтеся з іншими батьками-вихователями, психологами, соціальними працівниками. Самотужки впоратися з десятьма дітьми майже неможливо.
- Піклуйтеся про себе. Вигорання батьків — одна з найчастіших причин припинення договорів. Регулярний відпочинок, хобі, час на пару — не розкіш, а умова стійкості родини.
- Плануйте фінанси й майбутнє. Вивчіть механізми виплат, пільг, житлових програм. Подумайте, що буде з дітьми після 18–23 років — як вони житимуть, працюватимуть, чи збережеться зв’язок.
- Обирайте дітей свідомо. Якщо є можливість, спілкуйтеся з дитиною до влаштування, враховуйте сумісність характерів і потреби. Особливо важливо для sibling-груп — намагайтеся не розлучати братів і сестер.
- Будьте готові до юридичної роботи. Ведіть документи, фіксуйте важливі події, консультуйтеся з юристами з питань опіки та соціального захисту. Це захищає і вас, і дітей.
Реальність така: ДБСТ — це не геройство і не благодійність. Це складна, але глибоко осмислена робота, яка дає дітям шанс на нормальне життя, а вам — досвід, якого не отримаєш ніде інде.
У 2025–2026 роках держава продовжує активно підтримувати сімейні форми виховання. Програми забезпечення житлом, нові моделі фінансування, розвиток соціального супроводу — усе це свідчить про те, що курс на деінституціалізацію триває навіть у складних умовах. Кількість ДБСТ залишається стабільною — понад 1300 родин виховують близько 9000 дітей. Кожна така родина — це не просто цифра в статистиці. Це місце, де дитина вперше чує «ти не один», де з’являється можливість довіряти і любити по-справжньому.
Дитячий будинок сімейного типу — це не ідеальна модель і не панацея. Але для тисяч дітей в Україні це найближче до того, що можна назвати домом. І саме тому люди, які обирають цей шлях, змінюють не лише долі вихованців, а й уявлення суспільства про те, якою може бути турбота про тих, хто її найбільше потребує.
